Міклош Горті — одна з найсуперечливіших фігур XX століття в історії Угорщини. Моряк за освітою та адмірал Австро-Угорського флоту, він став регентом без короля і протягом чверті століття керував країною з Будапешта. Саме тут, у стінах угорської столиці, формувалася політика, яка визначала долю нації між та під час двох світових війн. Далі на budapestyes.eu.
Корені дворянського роду Горті
Рід Горті має давню історію, що сягає XVI століття. Ім’я сім’ї секейського походження вперше згадується в міських записах Дебрецена наприкінці XVI століття. Тоді вони мешкали на північному сході Угорщини й не займали помітного становища, про що свідчить лише коротка згадка їхніх імен без деталей про соціальний статус чи заслуги. Лише через кілька десятиліть представники роду змогли піднятися соціальними сходами. У 1635 році король Фердинанд II надав Іштвану Горті дворянський диплом, а у червні 1657 року відбулося його офіційне посвячення у дворянство. Так родина, колись на периферії угорської знаті, увійшла до числа поважних провінційних родів.
До середини XIX століття Горті вже належали до заможного сільського дворянства. Батько майбутнього регента, Іштван Горті (1830–1904), володів маєтком площею близько 1 500 акрів у Кендересі. Він був людиною строгих правил, вимогливою не лише до оточення, а й до близьких людей. У 1857 році Іштван одружився з Паулою Халаші (1839–1895) із міста Деваванья (Dévaványa). У сім’ї народилося дев’ятеро дітей: Іштван, Золтан, Бела, Паула, Міклош, Ержебет, Саболч і двоє синів, на ім’я Ено, один із яких помер у дитинстві.
Серед братів особливо вирізнявся старший — Іштван Горті (1858–1937), генерал кавалерії, герой Першої світової війни та кавалер ордена Марії Терезії. Він підтримував брата Міклоша під час політичних потрясінь початку XX століття.
Дитинство та шлях до моря
Міклош Горті народився 18 червня 1868 року. Дитинство майбутнього регента минуло в родовому маєтку в Кендересі. Сімейні спогади змальовують його як живу та допитливу дитину, яку більше приваблювали пригоди, ніж сувора дисципліна. У своїх мемуарах Горті писав, що батько не розумів його пустощів, хоча його завжди приваблювала жива уява та прагнення до пригод.
У восьмирічному віці, попри протест матері, батько відправив Міклоша до Дебрецена, де він жив із двома старшими братами й розпочав навчання. Перші роки він навчався приватно — у Кендересі (1874–1876), потім у Дебреценському реформатському коледжі (1876–1878). Середню освіту Міклош Горті здобув в інституті Лайне (Laehne) у Шопроні (1878–1882), де навчання відбувалося німецькою мовою.
Вирішальний вплив на вибір професії мала трагедія його брата Бели, курсанта Військово-морської академії у Фіуме, який загинув під час військових навчань лише за два місяці до отримання офіцерського звання. Всупереч волі сім’ї, восени 1882 року Міклош вирішив посісти місце брата в академії. Конкурс був величезним — із 612 претендентів прийняли лише 42, серед яких був і Горті.
Навчання стало справжнім випробуванням: третина кадетів не витримала суворих іспитів і залишила академію. Проте Міклош подолав усі труднощі. Під час навчання він не лише опанував морську справу, а й вивчив кілька іноземних мов — італійську, хорватську, німецьку, англійську та французьку, що зробило його одним із найосвіченіших курсантів свого покоління.
7 жовтня 1886 року Міклош Горті був підвищений до матроса другого класу Австро-Угорського флоту. Це був перший крок на шляху, який привів його від палуби військового корабля до вершин державної влади в Будапешті.
Перші роки служби та становлення офіцера
Після закінчення Військово-морської академії Міклош Горті розпочав службу на трищогловому вітрильному фрегаті «Радецький», оснащеному допоміжним паровим двигуном — символом переходу від вітрильного до механічного флоту. Молодий офіцер швидко проявив себе як дисциплінований і ініціативний моряк, поєднуючи професійну вправність із щирим інтересом до життя за межами корабельної палуби.
У 1890 році він служив прапорщиком на борту судна «Таурус», яке стояло на якорі у Константинополі (нині Стамбулі). Саме тут почало формуватися його вміння не лише як військового, а і як людини, здатної викликати симпатію та довіру. Бувши відмінним спортсменом і чарівним офіцером, Горті швидко здобув популярність у місцевих дипломатичних і світських колах. Його називали ідеальним джентльменом — людиною, яка поєднувала поставу, освіту та вроджене почуття такту.
Він був чудовим моряком і, за спогадами товаришів по службі, вирізнявся рідкісною фізичною витривалістю. Горті став чемпіоном армії з фехтування, успішно виступав у бігових і велосипедних змаганнях, а також упевнено грав у теніс і займався верховою їздою. На одному з тенісних турнірів він навіть переміг пару чемпіонів англійської армії в парному розряді. Ці спортивні успіхи, разом із бездоганними манерами, знанням іноземних мов та вмінням танцювати, відкривали йому двері до вищих кіл суспільства.
Подорожі, служба при дворі та кар’єра
Морська кар’єра Горті розвивалася стрімко. У 1892–1894 роках він у ролі молодшого офіцера брав участь у східноазійському та океанічному поході на борту крейсера «Саіда», під час якого відвідав Індію, Австралію та Меланезію. Ці плавання справили на нього сильне враження, особливо потужність і організація британського флоту, який він вважав взірцем військово-морського мистецтва та дисципліни. Пізніше він не раз згадував, що саме в ці роки сформувалося його розуміння ролі сили на морі та її політичного значення.
На початку XX століття Горті продовжив службу на флоті, поєднуючи професіоналізм із дипломатичними якостями. У 1908–1909 роках він командував судном «Таурус» уже в званні підполковника. У цей період його кар’єра вийшла на новий рівень — завдяки репутації надійного офіцера та тактовної людини його призначили ад’ютантом імператора Франца Йосифа I. Служба при дворі тривала з 1909 по 1914 рік і стала важливим етапом у його житті. Горті спілкувався з представниками європейських династій, спостерігав за роботою віденського двору та освоював мистецтво дипломатії, що пізніше знадобилося йому в політиці.
У своїх мемуарах він згадував імператора з особливою повагою, називаючи його «взірцем шляхетності та самовладання». Служба при монарху не лише підвищила статус Горті, а й закріпила за ним репутацію офіцера, якому можна довірити найвідповідальніші завдання.
20 січня 1914 року, напередодні Першої світової війни, Міклош Горті отримав звання лінійного капітана — морський еквівалент полковника сухопутних військ. Для офіцера 46 років це було рідкісним і престижним досягненням. До цього моменту він мав усе необхідне, щоб стати не просто видатним моряком, а й фігурою державного масштабу.
Після війни та крах імперії
Після розпаду Австро-Угорщини восени 1918 року Міклош Горті, уже віцеадмірал, повернувся до свого маєтку в Кендересі. Угорщина переживала важку політичну, соціальну та економічну кризу. Поразка в Першій світовій війні та умови Тріанонського мирного договору 1920 року ще більше посилили хаос. У березні 1919 року до влади прийшов революційний уряд Бели Куна, який проголосив Угорську Радянську Республіку.
Почалася хвиля репресій проти офіцерів і представників старої еліти. Горті став символом стабільності та воїнської честі, ставши на чолі сил, що протистояли анархії. У липні 1919 року він очолив контрреволюційну Національну армію, яка за підтримки румунських військ розгромила комуністичний режим, а вже у серпні Горті увійшов до Будапешта на чолі своїх військ, зустрінутий як визволитель країни.
Після падіння революційного уряду монархія формально залишалася скасованою, а республіка так і не вкоренилася. 1 березня 1920 року парламент Угорщини обрав Міклоша Горті регентом — фактичним главою держави при збереженні номінального статусу королівства. Він став правителем без короля, поєднуючи монархічні традиції з потребою сильної виконавчої влади.
Резиденцією Горті став Будапешт, який перетворився на центр політичного й символічного життя країни. Спираючись на армію та консервативні кола, він проводив політику національного відродження й порядку, відновлюючи дворянські титули, церемоніали та військову форму. Водночас Горті намагався зберігати баланс між правими радикалами та ліберальною буржуазією, підтримуючи видимість парламентської демократії.
Головним завданням Міклоша Горті стала ревізія Тріанонського договору, за яким Угорщина втратила дві третини території та населення. У 1920–1930-х роках він зміцнював військову міць країни, розвивав міжнародні зв’язки, вступив до Ліги Націй і підтримував стосунки з Італією, Німеччиною та західними державами. Усередині країни проводилися земельні реформи, відкривалися університети, розвивалася інфраструктура Будапешта. Однак наприкінці 1930-х років посилився вплив правих і авторитарних сил, і країна дедалі тісніше зближувалася з нацистською Німеччиною, сподіваючись повернути втрачені території.
Горті та Друга світова війна
На початку Другої світової війни Міклош Горті прагнув зберегти Угорщину осторонь конфлікту, дотримуючись політики озброєного нейтралітету. Угорська армія залишалася на території країни, а польським біженцям надавали притулок і можливість навчатися рідною мовою. Горті намагався зберегти автономію держави та протистояти німецькому тискові, відмовляючись дозволити вермахту вільно пересуватися територією країни.
Однак із часом Німеччина посилила свій вплив. Друге Віденське арбітражне рішення 1940 року, за яким Угорщина отримала частину Трансильванії, збільшило залежність країни від Берліна. Під тиском обставин у 1941 році, після смерті прем’єр-міністра Пала Телекі, Горті погодився на участь Угорщини в нападі на Радянський Союз, усвідомлюючи, що відмова могла призвести до окупації.
До 1943 року стало очевидно, що Німеччина зазнає поразки. Горті розпочав таємні переговори з британською розвідкою, прагнучи укласти окреме перемир’я й вивести країну з війни. Водночас він протистояв вимогам Гітлера щодо депортації євреїв, завдяки чому вдалося врятувати близько 250 тисяч мешканців Будапешта.
Восени 1944 року, коли Румунія перейшла на бік союзників, Горті усунув пронацистського прем’єра й намагався вивести Угорщину з війни. 15 жовтня він оголосив про припинення бойових дій проти союзників і намір укласти перемир’я з Радянським Союзом, проте операція зазнала провалу через опір німецьких військ і угорських нацистів. Після невдалої спроби того ж дня владу в Будапешті захопили угорські нацисти за підтримки вермахту.
Горті та його сім’я були заарештовані й вивезені до Німеччини, де перебували під домашнім арештом до кінця війни. Після капітуляції ФРН його звільнили американські війська. Горті не постав перед судом у Нюрнберзі, оскільки союзники визнали його спроби протистояти нацистському впливові.
Життя Горті після війни, смерть
У червні 1946 року Горті оселився в Португалії, де провів решту свого життя. Тут він написав мемуари «Спогади. Від адмірала до регента», у яких намагався пояснити свої дії та виправдати політику, спрямовану на збереження незалежності Угорщини між двома тоталітарними режимами — нацистським і радянським.
Міклош Горті помер 9 лютого 1957 року у віці 88 років. Спочатку його поховали в Португалії, далеко від батьківщини. У 1993 році, після падіння комуністичного режиму, останки політичного діяча перепоховали в сімейному склепі в Кендересі, що викликало широкий суспільний резонанс. Для одних Горті залишився національним героєм, а для інших — символом авторитаризму та трагічних помилок своєї епохи.
Джерела:
- https://24.hu/tudomany/2014/10/15/ezt-nagyon-elbenaztuk/
- https://www.britannica.com/biography/Miklos-Nagybanyai-Horthy
- https://encyclopedia.1914-1918-online.net/article/horthy-miklos/
- https://www.hungarianconservative.com/articles/culture_society/miklos_horthy_regent_hungary_155th_birthday/
- https://www.horthymiklos.com/eletrajz
- http://tortenelemcikkek.hu/node/326
- https://rubicon.hu/hu/kalendarium/1868-junius-18-horthy-miklos-kormanyzo-szuletese