У 1873 році три окремі міста — Буда, Пешт і Обуда — об’єдналися, започаткувавши новий етап в історії Угорщини та створивши столицю, яка незабаром стала одним із найбільших і найяскравіших мегаполісів Європи. Першим мером цього нового, об’єднаного Будапешта став Карой Камермаєр — людина, чиє ім’я назавжди пов’язане з народженням і становленням сучасної столиці. Рішучі реформи, далекоглядне управління та вміння об’єднати розрізнені частини міста зробили його не лише політичним лідером, а й символом нової епохи. Далі на. budapestyes.eu.
Ранні роки та формування особистості
Карой Камермаєр народився 14 травня 1829 року в Пешті у родині з німецьким корінням, яка переїхала жити до Угорщини ще у XVIII столітті. Батько майбутнього мера Будапешта, Йожеф Камермаєр, був заможним промисловцем, який працював на склозаводі графа Карої в Параді. Мати — Анна Еммерлінг — походила з патриціанської родини Пешта. Карой здобув початкову освіту в середній школі в Дьєндьєші, потім навчався в архієпископському ліцеї Егер, а згодом вивчав право в Пештському університеті (Університет Лоранда Етвеша, ELTE). Його дитинство та юність припали на період значних політичних і соціальних змін, коли Угорщина прагнула національного відродження та модернізації. Здобувши добру освіту, Камермаєр змолоду виявив інтерес до юриспруденції й громадських справ, що стало фундаментом для його майбутньої кар’єри.
Свою політичну діяльність Карой розпочав як депутат сейму у 1847–1848 роках, в епоху угорських реформ. На початку 1848 року він входив до об’єднання «Парламентська молодь» Лайоша Кошута. У цій організації були студенти-юристи та молодші клерки, які виступали за реформи та прогрес, представлені ліберальною аристократією у Нижній палаті сейму. Завдяки своїй наполегливості й вмінню знаходити компроміси Карой швидко зарекомендував себе як компетентний і відповідальний лідер.
Після Угорської революції 1848 року Камермаєр вступив добровольцем до саперного батальйону. Він брав участь у різних боях. Незабаром його підвищили до лейтенанта.
У квітні майбутній мер прибув з інженерним корпусом до Пешта для охорони Ланцюгового мосту. У травні 1849 року він брав участь у битві під Будою. Імператорська російська армія двічі атакувала угорські війська у червні – і в обох боях здобула перемогу. Наприкінці війни Камермаєра було підвищено до старшого лейтенанта.
Перші кроки в кар’єрі
Після війни Карою вдалося уникнути примусової військової служби в австрійській імперській армії. Він повернувся до Пешта, щоб завершити перервану юридичну освіту. Після закінчення навчання почав працювати в міській в’язниці інспектором. У 1857 році юрист брав участь у керівництві процесом перепису населення. Після прийняття Жовтневої грамоти 1860 року Кароя обрали до Генеральної асамблеї Буди разом з іншими ветеранами війни. Уже в лютому 1861 року його призначили головним нотаріусом міста.
З нагоди першої річниці самогубства графа Іштвана Сечені у квітні 1861 року юрист виголосив пам’ятну промову, у якій закликав до відродження конституційного духу революції 1848 року. Слова Кароя не залишили нікого байдужим, а промова принесла юристу широке національне й політичне визнання.
Після розпуску парламенту та скасування системи місцевого самоврядування режимом імператора Франца Йосипа I у жовтні 1861 року вся Генеральна асамблея, включно з Камермаєром, подала у відставку на знак протесту. Проте вже 24 листопада юриста призначили радником через високий рівень компетентності та аполітичну професійну позицію.
Після Австро-Угорської угоди у травні 1867 року Кароя обрали радником Пештської асамблеї. Він відповідав за громадське здоров’я, здоров’я тварин та питання громадської санітарії, а також опікувався роботою гільдій, ділових асоціацій і міської податкової інспекції. У серпні 1872 року Камермаєр взяв участь у формуванні міської комунальної бойні. Організації цього закладу передувала багаторічна підготовка. Карой об’їздив безліч подібних об’єктів для вивчення досвіду.
Політичним кредо Камермаєра стало: «наздогнати західні стандарти міського життя». Він був переконаний, що створення централізованого управління системою громадської санітарії є першим кроком до досягнення цієї мети.
Як Камермаєр став мером Будапешта?
Об’єднання трьох міст — Буди, Пешта та Обуди — в єдиний Будапешт у 1873 році стало найважливішою історичною подією, що заклала основу сучасного мегаполіса. Саме в цей період, після муніципальних виборів у вересні 1873 року, місто отримало своє перше Генеральне зібрання з 400 членів, яке зібралося у жовтні для організації місцевого врядування.
Вибори мера стали ключовим кроком у становленні міської влади. Кандидатів на пост відібрала спеціальна комісія, очолювана тодішнім обербургомістром. Серед чотирьох претендентів вирізнявся Карой Камермаєр — людина, яка вже зарекомендувала себе як досвідчений і відповідальний лідер. За новим законом, мер ставав головою місцевого самоврядування, тоді як обербургомістр відповідав за виконавчу владу, створюючи двоповерхову структуру управління.
4 листопада 1873 року Камермаєра обрали першим мером єдиного Будапешта. Він отримав переважну більшість голосів — 297 із 348. Сучасники відзначали його скромність, працьовитість та глибоке почуття обов’язку, що робило його ідеальним лідером для нового міста.
Проте об’єднання викликало чимало сумнівів і критики. Багато хто побоювався, що злиття трьох міст — із різними історичними та культурними особливостями — може бути проблематичним. Дехто стверджував, що Буда, з її переважанням німецькомовного населення, не буде органічно вписуватися в угорську столицю. Інші вказували на технічні складнощі сполучення між східним і західним берегами Дунаю в суворі зими. Попри сумніви, Камермаєр та його колеги змогли сформувати нову міську еліту, готову до модернізації й розвитку.
У своїй інавгураційній промові мер акцентував на необхідності ощадливості, національної єдності та створення умов для покращення комфорту мешканців міста. Серед пріоритетів Кароя — розвиток інфраструктури, будівництво сучасних каналізаційних систем та ринкових павільйонів, що відображало його турботу про здоров’я й добробут населення.
Проте повноваження мера на той час були обмеженими — роль Кароя Камермаєра радше мала адміністративний, ніж політичний характер. Більшість рішень вимагали погодження з національною владою, а численні бюрократичні процеси ускладнювали оперативне управління містом.
Депресія 1873–1879 років: виклики та реакції
Період після об’єднання для Будапешта виявився непростим — економічна криза, відома як Велика депресія, наклала серйозний відбиток на розвиток міста. Попри це, Карой Камермаєр зміг представити угорських підприємців на Всесвітній виставці у Відні 1873 року, що зміцнило імідж міста та принесло йому королівський титул радника.
На початку 1870-х років Будапешт зіткнувся з серйозними природними лихами — штормами та повенями, які завдали шкоди будівлям та інфраструктурі. Особливо постраждали низини Буди та Обуди. Пешт, завдяки вже наявній дренажній системі, уникнув масштабних руйнувань. У розпал кризи Камермаєр проявив себе як організатор і керівник, за що отримав орден Залізної корони та визнання імператора.
Фінансові можливості міста були обмеженими: бюджет скорочувався, інвестиції зменшилися з 32 до 12 % доходів, що сповільнювало розвиток інфраструктури. Чинна каналізаційна система Пешта виявилася недостатньою та навіть небезпечною для здоров’я населення, що підтвердила епідемія холери.
Попри фінансові труднощі місто не зупинило розвиток культурної та транспортної сфери. Соціальні проблеми вирішували переважно шляхом посилення правил і контролю — безпритульних депортували з центру міста, а допомога бідним обмежувалася мінімумом. Водночас у цей період розширили мережу громадських лазень і богоділень. Проте проблема переповнених лікарень залишалася невирішеною.
Інфраструктура та санітарія
Після переобрання мером у 1879 році Камермаєр отримав можливість реалізувати більш амбітні плани розвитку. Після виходу з Великої депресії Генеральна асамблея схвалила кредит у 20 мільйонів форинтів (спочатку отримавши 6 млн), що дозволило запустити масштабні проєкти з покращення міської інфраструктури.
Головним досягненням став перехід до сучасної системи водопостачання та каналізації. У 1881 році в Будайляку відкрили першу постійну водопровідну станцію, яка постачала воду для Буди та Обуди, а згодом через міст Маргіт — і Пешт. Пізніше, до початку XX століття, водопровідна мережа охопила все місто.
У 1880–1883 роках було збудовано великі зернові склади та ковшовий елеватор на площі Борарош, що стимулювало торгівлю та допомогло уникнути боргів завдяки доходам від оренди. У цей же період велася масштабна забудова: проспект Андраші — «аристократ доріг» — з’єднав центр із парком і став символом нового обличчя міста з розкішними особняками, збудованими найкращими архітекторами. Вокзал Келеті, відкритий у 1884 році, став одним із найсучасніших у Європі.
Розвивався й Великий бульвар, на якому до 1890-х років з’явилося понад сотні нових будівель, зокрема театри, готелі та фабрики, що перетворило район на діловий і культурний центр. У 1887 році в Будапешті запустили першу електричну трамвайну лінію, а до 1889 року відкрили ще дві, що значно покращило транспортну доступність.
У сфері охорони здоров’я ключовим стало відкриття у 1885 році лікарні Szent István Kórház — сучасного закладу з вісьмома відділеннями та 656 ліжками. Камермаєр також запровадив суворі епідеміологічні заходи та організував регулярний вивіз сміття; з’явилися перші кінні підмітальні машини. Для соціальних потреб створили дитячий будинок, муніципальний хоспіс та безоплатні їдальні у робітничих районах. Розвивалася й система міських ринків.
Останні роки правління
Четвертий і останній термін Камермаєра розпочався після складних муніципальних виборів 1891 року на тлі політичної нестабільності, пов’язаної з відставкою Кальмана Тіси. У 1893 році за його участі було реформовано адміністративну структуру міста: значно розширили повноваження районних управлінь — префектур, щоб розвантажити центральні органи влади. Місцеві служби охорони здоров’я та комунальні системи перейшли у відання районів, а префектів призначала Генеральна асамблея, щоб зберегти єдність міста й уникнути фрагментації.
Найбільшим досягненням Камермаєра цього періоду став розвиток мережі критих ринків. Надихнувшись досвідом Лондона та Парижа, він розпочав будівництво сучасних ринків. Головним із них став Центральний ринок на площі Фьовам, збудований у 1897 році, який став найбільшим і найвідомішим критим ринком Будапешта.
Вершиною його довгого правління стало грандіозне святкування тисячоліття угорської держави у 1896 році — подія, що символізувала розквіт золотого віку Будапешта. У рамках цих урочистостей у 1894 році розпочалося будівництво першої лінії метро — другої у світі після Лондона та першої в континентальній Європі, яку урочисто відкрив 2 травня 1896 року імператор Франц Йосиф.
Вихід на пенсію та смерть
В останні роки на посаді мера здоров’я Камермаєра значно погіршилося, а політична ситуація ускладнилася: його проєкти дедалі частіше зустрічали опір у Генеральній асамблеї. У листопаді 1895 року було відхилено його план спорудження павільйонів для ринків. Поступово Камермаєр почав брати лікарняні, і у жовтні 1896 року оголосив про відхід із посади, відмовившись брати участь у виборах 1897 року. 4 листопада йому надали звання почесного громадянина Будапешта, а 25 листопада мером став Йожеф Маркус.
Головний проєкт першого мера — Центральний критий ринок — було завершено одразу після його відставки. У його відкритті Камермаєр брав участь як приватна особа. Хвороба прогресувала, і він поїхав на лікування до Аббації (нині Опатія), де помер 5 червня 1897 року. Похорон відбувся урочистою процесією на цвинтарі Керепеші, а надгробок створив скульптор Дюла Донат.
Джерела: